Отзывы на фильмы Джона Оттавино без оценки

…есхатологічно-камерна пригода з тремтінням у колінах і ворушінням у волоссі…

…в нью-йоркському Центральному парку одного раннього і погожого ранку починає відбуватися щось вже зовсім важко зрозуміле і навіть об’єктивно шокуюче. Легкий порив свіжого вітру приносить із собою практично повний параліч всіх захоплених в локації штатівських городян. Через якусь хвилину, всі вони миттєво і моторошно синхронно почнуть безглуздо задкувати без всілякої оглядки, нести абсолютну дурню і вкрай нелогічну нісенітницю, спішно при цьому втілюючи наяву найбільш параноїдально-суїцидальні нахили справжнісіньких душевнохворих. Гнучка і підтягнута прихильниця фітнесу, наприклад, лишивши вправи на свіжому повітрі встромить собі в сонну артерію залізну шпильку для волосся. Слідом за цим патрульний поліціянт посеред довжелезної автомобільної пробки застрелиться з табельного вогнепалу. Через пару хвилин будівельники з майданчика неподалік в повному складі будуть один за іншим крокувати назустріч смертельній порожнечі з даху недобудованої багатоповерхівки і з нудотно-глухими звуками ударів падатимуть на землю, навіки покидаючи цей безглуздий і жорстокий світ…

…Еліот Мур (…Марк Уолберг…), вчитель природознавства в філадельфійській середній школі, не підозрюючи про те, що навколо відбувається справжнє апокаліптичне божевілля, захоплено проводить урок, яскраво обговорюючи зі старшокласниками безслідне зникнення бджолиних колоній по всій території Північної Америки. Перелякана жінка-завуч в терміновому порядку зупиняє заняття і відводить Еліота на нараду до директора школи. Там в режимі реального часу по телебаченню із залученням на смерть переляканого і нічого взагалі не розуміючого в тому, що відбувається диктора зачитуються тривожні дані по небаченій досі хвилі масових самогубств, що практично охопила територію вже декількох штатів. Герой Уолберга, забравши з дому красуню-кохану Альму (…Зоуі Дешанель…), в компанії одного близького товариша і його малолітньої доньки, приймає рішення самоізолюватись подалі від великих метрополій де-небудь в затюканому передмісті. Електричка, евакуюючи критичну масу панікуючих громадян, раптово намертво зупиняється в заштатному селищі десь в штаті Пенсильванія…

…«Явище» американського режисера-сценариста індійського походження М. Найта Ш’ямалана на перевірку може здатися класичним зразком трилерного жанру з поправкою на загальне, злегка містичне відчуття неминуче наближаючогося кінця світу. І в цьому сенсі між поданням автора-постановника стрічки і розумінням глядачів ніякої дихотомії немає заздалегідь, взагалі та мабуть що й повністю. Неоднозначність «Явища», як, напевно, і всіх ш’ямалановских картин, в яких на екранному полотні бешкетують незримі сили, що знаходяться за межею людського розуміння, стає відчутною далеко не відразу. Принаймні — не в ті миттєві «спілбергівські» перші десять хвилин хронометражу, за які згідно з настановою метра від кінематографу і слід радикально вразити глядача. І мотивувати його тим самим на гарантований захопленістю подальший перегляд. Ні, в даному випадку режисер розкриває найбільш вражаючі наративні свої увертюри в камерних, гранично обмежених просторово і дуже малонаселених сценах…

…блискучі, пробираючі до самих глибинних нервових закінчень, гіперреалістичні замальовки в напівдокументальній стилістиці у Ш’ямалана складають якщо і не основу сюжетного наповнення, то вже точно несуть на собі основний тягар залучення і співпереживання. Причому потрібно постійно тримати думкою той факт, що режисер походить із Індії. Країни одночасно глибиною в мільйон божественних ідолів, тисячі суворих і аскетичних язичницьких обрядів на кожен день, витонченого і гіпнотичного містицизму в божевільних масштабах і викарбуваною в тисячоліттях вдосконалення і самобичування філософією. І в цьому вимірі прийомів, засобів і смислів — Ш’ямалан справжній художник від кінематографу. Стрічка вся немов дивовижна картинна галерея тривожних і захоплюючих проникливих образів, часто виписаних настільки довгими кадрами, що на деякі з них натурально не завжди вистачає глядацького дихання. А окремими екзерсисами «Явище» повертає в справжню досконалість нечуваного доторкання, надреалістичних і оманливо несуттєвих пунктирних замальовок. Ось літня, сивіюча пара стареньких зайнятих в’язанням в затишних кріслах і протигазах хіміко-бактеріологічного захисту дивиться старенький пикатий телевізор, з якого віщає переляканий професор-епідеміолог. А тут банда міцно збитих і суворо зиркаючих з-під насуплених брів реднеков під критим настилом планомірно заряджає патрони в магазини хижо вигладаючих автоматичних гвинтівок, скептично поглядаючи на ту ж саму передачу. Ось тут зграйка переляканих темношкірих діточок, притиснутих від страху один до одного у ванній, не по дитячому уважно спостерігає за кривими експонентними графіками розширення зони ураження смертельним нейротоксином на портативному блакитному екрані…

…«Явище» М. Найта Ш’ямалана — це відверто штучний, вищого ґатунку кінотеатрально-художній витвір справжнього мистецтва. Новаторський раритет, якщо бажаєте. Такий, якого в Голівуді давно не знімали. Майстерно володіючи забутим нині у більшості фільморобів драматургічним прийомом відбитої дії, коли демонструється навіть не початкова подія, а всього навсього якась передумова. І згортається надмірно глядацька увага не в точку підсумків дії, а на її результат. У підсумку представляючи якесь «відображення», що дає у декілька разів більший по потужності ефект. Таким спритним трюком у нас, у пострадянському кінематографі, володіє один лише Микита Сергійович Михалков, який заявляв неодноразово про те, мовляв, що «…віддзеркалення сильніше від променя…». Ось і Ш’ямалан, хоча і звісно режисер дещо меншого калібру, але створив своє «Явище» гідним не менше ніж одноразової появи на всякому поважному екранові справжнього любителя якісних стрічок в підзвітному жанрі. А може і не тільки в ньому…

…отрешённо и неумолимо крушащийся «Антитаник» в натуральную величину…

…Фрэнк (…Леонардо Ди Каприо…), спустя много лет после высказанной вслух забавной и уместной шутки, воспринятой Эйприл (…Кейт Уинслет…) чрезвычайно тепло и с проникновенным расположением, растит с ней же в законном венчанном браке двух маленьких детишек в умилительном и практически идеальном пригородном коттедже в паре часов езды от Нью-Йорка. Соседи, друзья и просто окружающие никак не могут нарадоваться такой гармоничной и красивой парой. Между тем, Эйприл всякий раз уже передёргивает от фрэнковского монотонного брюзжащего нравоучения по любому поводу и без такового. Не имея возможности скрыться от надоедливого и беспримерного эго супруга и его назидательно-раздражающего бубнежа, она уже просто отчаянно голосит и умоляет мучителя с истерическими нотками переходящими в жалобный фальцет: «Отстань! Не трогай! Дай мне побыть одной!». Супруг, будучи недопущенным к регулярным словесным издевательствам и округлой супругиной плоти, компенсирует отсутствующие телесные наслаждения «командировками» в компании с симпатичной и покладистой машинисткой со службы…

…«Дорога перемен» оскароносца и просто отличного режиссёра Сэма Мендеса способна предоставить один из очень и очень немногих кинематографически-художественных опытов, где зритель последовательно по нескольку раз за время течения хронометража может прочувствовать себя то деловитым, набивающим из персонажей чучела в полный рост таксидермистом; то скучающим семейным психиатром, с рутинной отстранённостью наблюдающим за истеричными коленцами ненавидящих друг друга супругов; то седеющим от первозданного ужаса непосредственным соучастником полноразмерной шекспировской трагедии, непременно знающим и даже уверенным, что совсем скоро экранные герои сразят-таки друг друга в исступлённой и смертоносной поножовщине. Ибо невинная по названию, пригожая по определению и бытовая по сути «Дорога перемен» для половозрелого потребителя любого наугад выбранного пола, прошедшего уже сквозь хотя бы и всего одни относительно длительные отношения в паре, и уж тем более — в браке, где-то на изломе первого получаса повествования мутирует из просто очень хорошей драмы взаимоотношений в помесь опереточно-схоластического фарса с лентой жанра леденящих внутренности хичкоковско-кинговских первозданных ужасов…

…лента непримиримым и странноватым до постыдности образом гипнотизирует: ни вздохнуть, ни вырваться. А после преодоления обходительного порога для прерывания не хватает никаких ни сил, ни воли, ни разума. На экране же в этот момент в каком-то полузамедленном, кошмарно дёрганом макабрическом одиночном хороводе чернильным озером разливается отданная на волю рока бытовая трагедия. Ужасная в первую очередь своей жутковатой повседневностью и потусторонней безысходностью. Из подобной липкой и вымораживающей внутренности паутины взаимных обязательств и упрёков вырваться не так-то легко, а порой и вовсе — недостижимо сложно. А последние силы отнимает ужасающее откровение о том, что образы вчерашних бесконечно заботливых влюблённых давно разбиты в пепел осколков. Если они, эти персональные иконы любви до гроба, вообще когда-либо существовали где-нибудь снаружи от генерирующих их влюблённых сознаний…

…зрелище разрывающих один другого в клочки Лео и Кейт из «Титаника», конечно едва ли не слишком, вызывающе эсхатологично. Тектонический внутрисупружеский конфликт, разворачивающийся в сверх минималистичных декорациях трёх диванов, коврика, входной двери и одинокого торшера, врезается в память похлеще иных и многих историй глобальных катастроф или всемирных бедствий. А сама «Дорога перемен», естественно, хотя и не даёт к финалу ровным счётом ни одной ложно-счастливой надежды, но позволяет извлечь пару, а то и не одну, персональных поучительных метафор ненамеренно взаимоисключающего характера. Быть может и правда — порой гораздо предусмотрительней провести отчаянно-болезненную каденцию с невыносимо кинжальным осколком обжигающего льда в душе, чем потерять десятилетия в мучительном и гибельном сомнамбулическом кошмаре наяву?..